7 глубоких и трогательных украиноязычных стихов

poetry_ukr_2


  Поделиться в Facebook   Рассказать ВКонтакте

Этих имен вы не найдете в украинской википедии, хотя там есть информация о 1468 украинских поэтах, однако, вы с первого слова почувствуете, что перед Вами поэзия с большой буквы.

Все эти 7 глубоких и трогательных стихов написаны нашими современниками, имена которых известны только в узком кругу.

1. Таня Мария Литвинюк

poetry_ukr_2

Можна стерти себе зі світу,
можна бути хмільною, дикою…
Можна просто змінить освітлення,
щоб не бачили, як ти дихаєш…

Можна навіть себе застрелити,
при потребі — вдавитись кулями,
бити посуд, сміятись реготом
і купатися між акулами…

Можна бути собі нашийником
і ходити, немов каліка…
Рот зашити, дивитись широко
і вживати людей, як ліки…

Можна геть ні про що не думати,
пити чай і боятись блискавки,
можна, ніби чужі парфуми,
руки нюхати після близькості…

Можна небо змішати з венами
і повісити над будинками,
можна просто замкнути двері і…
розбити усі годинники…

Розтрощити ногами вікна,
пити чай і ковтати слину…
Можна просто купити квіти і…
зробити когось щасливим…

2. Галина Мирослава

poetry_ukr_myroslava

А ЧИ ДАНО ТОБІ

А чи дано тобі,
Початому в мокрому лоні,
Викупатись у Вселюбові істини,
Пригадуючи тишу серед океану води
і потоків крови,
Коли пам’ять завмирає перед глибинами пізнання.

А чи дано тобі,
Окресленому двома півкулями на мапі,
названій мозком,
Пригадати покинуту істину
довгої полярної ночі.
Бо ти, навіть відкинувши знання
і омивши тіло своє любов’ю,
Голий-голісінький на березі Життя
Не можеш ступити знову Адамом з ночі
в день.

Прісно і во віки віків
прісна суша
Тобі, що з солоних бризк слини,
слизу
і сльози
творений
Кров’ю і потом

3. Владимир Олейко

poetry_ukr_5ЛЕТИ СОБІ

Лети собі —
вже всі слова старі…
Вже чаша снів
потріскалась від часу.
І тільки
голосні газетярі
ялозять ще
якусь порожню фразу.

Лети собі —
о сій німій порі
кому охота
наслухати вірші?..
Лети кудись
мій сум,
як сад, згорів,
а я, либонь,
старий уже,
бо інший.

Бо більше
не приходять золоті —
слова,
дерева,
марева
і люди,
бо більше вже мене —
того —
не буде.
Я сам від себе
в ирій відлетів.

4. Иванна Ковб

poetry_ukr_kovb

Голі ребра і білі стіни.
Вириваю з грудей, як з пітьми.
Під ногами – підступні міни.
А зима читає псалми.
А зима з паперу і снігу
У божественному вині.
В цьому світі шаленого бігу
Просто вибери: так чи ні.
Просто глянь, як раніше, в очі
І очима усе поясни.
В мене губи уже жіночі,
Тільки ангельські й досі сни.
І у снах цих, немов у смерті,
Гострі вилиці і кути:
Перекреслені, перетерті…
Не прощайся, прошу, прости.

5. Ольга Павелец

poetry_ukr_paveletz

Я не дам тобі більше музики…
я не дам тобі музики більше, ніж можна вмістити між хмарами птАхів.
не зможу в потрібні слова по дріб’язку кинути нових вражень, ніж тих, що у них відображені…
я не дам тобі більше слів, ніж може вмістити рима: видима чи незрима…
ти не зможеш почути, якщо десь на доторках шкіри тобі бракне у слові музики…
бо вона є…
…як…
… генетика звуку, що рве ланцюги церберів сну, якими мертвіють культі нейронів, замовклих у себе…
…як прозріння сліпого мозку, що здатен іще любити, але у тумані безсоння згубив свою здатність до слуху…
…як протистояння заточеногОстрих синкоп приголОсних, що крикливо уклякли вгору, нанизавши на своє вістря обертони прийдешнього дня…
… як думки у мережеві ритму на зап’ястку під ґратами шкіри, що тремтить, ризикуючи зникнуть, колизапах від твого тіла розриває мене на такти…
і треба не так багато –
почути лиш
музику
в слові..
Залиш мені прозу — прозору оду чеканням…
і після мого прохання
барабани враз розійшлися:
хтось випустив у небо вірші…
бо їм затишніше у крилах міжхмарових пташенят: хай будуть просякнуті вітром, щоб не вигорів колір під сонцем, щоб одиноким пір’їнком рими падали тобі в руки…
і визрівали на полі, до цього недоторканному, і ямбами чи хореями будили чужі серця…
а музики я не дам тобі…
бо в мене її немає…
витає над головами… спинися і слухай – почуєш: між звиклих десь зниклих слів, на тебе чекає світ… одягни свої крила…
і
не
мовчи

6. Иолана Тымочко. Паноптикум

poetry_ukr_iolana

Порожнеча хапає тебе за руки і просить їсти,
очі у неї – наче в кота зі «Шрека».
Вона, як нахабна дурепа чи, може, грабіжник,
скорочує відстань і тягне тебе
до пекла.

Вона виїдає нерви, коли все добре,
і вчить напиватись так, щоб не пам’ятати
ні дня, у якому вхопила тебе за горло,
ні неба над головою,
ні навіть правди.

І ти відчуваєш її під ребрами, наче ножик –
вранці, коли годуєш скажену кішку,
ввечері, коли падаєш, переможений,
на порожнє, але ще тепле
подружнє ліжко.

Її очі – котячі, і голос – неначе музика –
це не виправдання для характеру твого мишачого,
бо такі, як вона, не бувають хорошими друзями,
бо такі, як вона, дико прагнуть
до самознищення.

Але ти відчуваєш потребу у ній, як в наркотику –
бо занадто боїшся рухатися і змінюватись,
викидати скелети і міллю поїдену ковдру
з ліками, що не рятують
від безнадійності.

На авто і трамваях, Хрещатиках і Троєщинах,
із очима кота і голосочком праведника,
вона хоче, щоб ти почувався нещасним і немічним,
у вагонах метро вростає у тебе
на́мертво.

Ну, а потім хапає тебе за руки і просить їсти –
заливає у тебе все, що горить і ллється.
Так, ця нахабна дурепа буває різною…

Вижени її з серця!

7. И стих из самого ада войны Юрий Вовкогон — 


Похожее ...

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *